Дискінезія.

- Так, я знаю достеменно, що доктор Он Лайнів - дитячий офтальмолог, і що його кабінет знаходиться на п’ятому поверсі цього будинку. Я була у нього вже тричі, за передзаписом. Як немає дитячих лікарів? Як онкодиспансер? Для сеттерів? Ірландських... А можна, я тоді просто піднімусь на п'ятий поверх? Ні, у мене немає з собою сірників. Ножів теж. О Боже, та що це таке, врешті-решт?! Де це чувано, щоб в онкодиспансерах для ірландських сеттерів перетрушували дамські торбинки?! Прийміть свої руки, панянко! - Чого мені коштувало стриматися, аби не вирвати торбинку з усім моїм косметичним начинням від тієї фарбованої гарпії! Тьху! Потвора зизоока!

Я вибігла на п'ятий поверх будинку, який ще донедавна вважався поліклінікою на вулиці Полупанова - і справді, табличка окуліста з дверей кабінету доктора Лайніва зникла. Натомість підлога почекальні була свіжо-розкреслена пунктирами для вольєрів. Правда, в кутку все ще стояло старе відро з написом "Очні помиї", яке приберуть, напевно, завтра. Або замалюють напис новим - "Онкопомиї". Але мене це не здивувало. Мене давно нічого не дивує. Відколи відкрито, що нетілесне цілком у змозі лікувати ескулапи, відколи вік визначається тим, на скільки років виглядає твоє тіло. Відколи зрозуміла, що світ має нас на увазі, має нас у підсвідомості, має нас. Відколи осягнула, що кожне прокидання зі сну - то маленька смерть. Тому мої сни аналізує лікар до очей (бо ж бачу їх очима). А позаяк виглядаю на школярку, то й лікар мій - дитячий окуліст. Все просто, без ускладнень, без зайвої бюрократії. Світ ствердився у своїй і у нашій зовнішності.
Я підійшла до дверей, за якими відбулося останніх три сеанси, ритуально опустилась навколішки і зашепотіла у звивисту щілину під клямкою. Мене слухав той, кого це стосувалося.

Минулого разу я розповідала про свою пригоду у темній кімнаті, під пильним стеженням доктора Лайніва. Він нап'ялив своє дзеркальне кружальце і невідривно слідкував, аби кожне моє слово було правдою. Не знаю, які там механізми застосовують ці лікарі новітньої школи "Око-Сон", але я мала говоритиоднимсловомбеззупинокінепереводячидуху, а він усе-все бачив у моєму оці. Я набирала повні легені повітря і висмалювала весь опис спазму, що міг пояснити таке катастрофічне погіршення зору.
- Самотність – то погано, лікарю? Я боюся, що то зле, бо мені добре.
- Самотність – то ніяк. Ти нікому не віддаєш, але і не отримуєш. Це нуль. Ти живеш на нулю. Але цей нуль може бути не лише зачарованим нерозривним колом, а й довершеним, ідеальним колом. Колом – діамантом, колом – сонячним диском, колом – німбом Христа, колом – оком Крішни.

А потім доктор рівним розміреним кеглем дріботів:
"Вихідні умови: Пляж, ще холодний Дніпро. Вологий пісок. Спиною до неба. Ноги - на ширині плечей. На зап'ястях - бутафорський бинт.
Ескалація: Червона жилка (ртуті) пробігає на Схід до поділки 37,9. З гарячої, як запалена пахва, води повільно, повільно, повільно виходить слон.
Рефлексія: Божественні тварини. Божественно повільні. Божественно великі. Нетутешні. Боги. Спочатку було слово (перекреслено, виправлено: був слон).
Кульмінація: насадження на бивню. Думки про еротичне збудження - недоречні, зайві.
Арр'єр-консеквенція:
- Мені потрібно змінити стать.
- Так, у нас є така послуга, але записуватися треба за 8 місяців заздалегідь.
- Ви не зрозуміли. Мені потрібно стати Богом. Імплантуйте мені бивні.
Лікування: Дієта № 1-5-7 за Сьюзан Веґа."


***
Починалися перші дні з Сонькою. Відрізок кільканадцяти мільйонів секунд. Часу, якого не існує. Як і Бога. Втім, хто ще сьогодні вірить у те, що Бога не існує? Темні, неосвічені невдахи.

Ми познайомилися під час вступних іспитів до Інституту благородних дівиць. Відразу з'ясувалося, що цікавимося подібними безглуздями і що божевілля у нас однієї групи. Тоді ж і вирішили разом винаймувати помешкання. Першого навчального дня, після пар, ми вдвох купили шпалери з добірного, крупнозернистого наждаку, обклеяли наше житло, і зажили у ньому душа в душу, чи то пак, ніздря в ніздрю.

Щоранку ми хапали приготовані Сонькою канапки з дьогтем на нас двох, і підстрибом гнали до нашого жовтуватого, як дзьоб папуги, корпусу - закусувати гранітними породами наук. На заняттях вона багато малювала, поки я писала конспекти, потім вона писала конспекти, а я писала записки, потім ми разом розвивали теорію про несправжність фізики на прикладах непоєднання зарядів плюса і мінуса душ, тіл, запахів, бажань. В авдиторіях завжди було тихо, як під подушкою, тільки студентки шаруділи легенько, виділяючи кров’ю з пальця, немов маркером, текст, схилившись над своїми колінами. Я завмирала у тій тиші і писала Соньці закодовані послання приблизно такого змісту:

вітер здирає скальп
крізь пальці втікають спагеті
хочу на тебе дмухати
кульбабами

Сонька зазвичай моментально ілюструвала подію здирання скальпу, чи здмухування кульбаб на попадані у безодню макарони. Вона була однією із спагетинок – пряма, суха і жовтувата.

Інколи вона відписувала:

крізь пальці втікає кохане волосся
ти шукаєш серце, а знаходиш сухофрукти
рушниця заряджена гнилими грушками

Я не вміла малювати засушене серце і гнилі консерванти, тому просто ставила смайлик, розуміючи, що у Соньки новий коханець. Вона пошепки усміхалась, і мені робилося добре, аж лоскотно в горлі. I’m fond of you, Sonьko.

А потім ми бігли до якоїсь совкової їдаленьки і хрумали щось на обід, обмінюючись одночасними телепатично-однаковими спостереженнями. Наприклад, газон нам стійко і відверто нагадував лобок тижневої занедбаності.
Прийшовши домів, я її роззувала, а в черевики встромляла по розлогій гілці бузку. Або соняшники. Але Сонька не любила соняшників, вони їй нагадували, що родом вона з Херсона. Сонька – херсонька.
Вечорами вона любила сильно терти очі. Мене завжди смішило, коли вона розтирала їх майже до крові. Тоді її повіки ставали тонкими, як калька для викрійок, і м’якими, як пелюстки трілліумів. Утім, ці квіти не цвіли того травня, коли ми познайомились – до їх пелюсток залишалося чекати ще добрих років одинадцять.
А ночами зі шпарин вилазили потворні гаудеси і кусали нас за п’яти, за лікті, за ключиці. Інколи боляче засмоктували вуха. Я цього не бачила – мабуть, міцно спала після вечірнього коктейлю з матіоли і букової стружки. А от Сонька дуже мучилась, і щоразу потім розповідала тріснутим голосом, чим лякала мене до відчуття перших ознак сечопускання.
- Коли різні голоси – це ще нічого, навіть весело буває. – Казала Сонька, сівши на ліжку і обхопивши руками коліна. – Але коли тільки суцільний свист – це нестерпно… Нестерпно! – І вона зривалася на зойки.
Вона також мала проблеми із зором, і теж була пацієнткою доктора Лайніва. Власне, так і з’ясувалося, що є людина, якій ми обоє безумовно довіряємо, і яка через це може стати поміж нас – таке інколи трапляється з дівчатами…

Доктор Лайнів усім незмінно пропонував дієту «Номер сто п’ятдесят сім» – універсальну і мультиефективну. Згідно із нею, гаудесів можна було позбутися таким щоденним раціоном: зелені лимони, плюс зелені кавуни, і на десерт - посмоктати клямку з латуні (бажано трохи вкритої цвіллю, щоб була зеленкувата). Таких приписів Соньці було важко дотримуватися, позаяк її робочий день все ущільнювався і ущільнювався, як синтетична тканина. Кілька днів на тиждень вона підробляла у фізкабінеті – допомагала при обстеженнях, тримала зонд пацієнтам у роті для викачування жовчі, закупорювала пробірки, накладала ультразвукові пов’язки, кріпила електродну акупунктуру. Я ніколи не запитувала, чи їй подобалась та робота, але судячи з натхнення провадити наше життя у динамічному руслі, можна припустити, що робота була для неї корисною. Принаймні робота навчила її систематизувати навколишнє:

Є роти – відкриті рани.
Великі губи із впалими зубами.
Є роти – лопати. Є танки, є граблі.
Є роти - закручені крани.

Щось схоже на це випалювала вона своїм відкрученим краном просто з порога, і її слова-наліпки чіплялись мені до щік, чи литок, застрягали в дірках карієсу. Я не любила її голосу, коли вона говорила, але любила, коли вона співала. Особливо вдало їй це виходило під акомпанемент улюблених колекційних записів: CD 1 – «Reggae-т», CD 2 – «100-гін», CD 3 – «Ska-в-чання» (усі права, звісно, беззастережні).
А ще я любила проспівувати Соньку сама. Коли вона заходила у подвір’я, повертаючися з роботи, я зависала на капронових шворках на балконі і видавала:
- Со-о-о-онь-ко-о-о-о!

Ми спілкувались безперервно, і були нерозлучними повсякчас. Навіть коли когось із нас не було вдома, то інший неодмінно підтримував комунікацію через записки. Цей механізм був добре відпрацьований – записки не можна було залишати на видному місці, їх шукали по всіх кімнатах, горщиках і закапелках. Зазвичай це забирало близько години часу, але приємні відчуття загострювалися, коли послання нарешті знаходилось. Проте інтрига тривала. Далі записку треба було розшифрувати. Ми з Сонькою користувалися спеціальним методом, який називали «з’єгиптинізованим письмом». Це метод уникнення голосних. Бо й справді – яка з них користь? Вони складаються тільки у регіт, ska-вчання і 100-гін. А всі ці прояви ми вже мали в записах. Таким чином, verba volant, scripta manent* виглядало як vrbvlnt scrptmnnt.
Зміст – у його традиційному розумінні – був зовсім не обов’язковим елементом переписки. Одного разу я написала: «бжн пмдр, пглн х нвт гнл», маючи на увазі «обожнюю помідори, поглинаю їх навіть гнилі».
Граючись мовою, ми любили замінювати усі голосні літери в слові на «і». Так, нам здавалось, слово звучало більш патріотично. Одного разу Сонька запропонувала замінювати усі голосні на м’який знак, звук якого теж був винайдений минулого року професором з її кафедри у нашому Інституті благородних дівиць. Я трохи знала того професора, бо у нього мені довелось писати невеличку наукову розвідку про вік і тілобудову Адама і Єви. Славний чоловік, йому можна вірити.

Коли ж розваги вичерпувалися, ми запрошували коханців і перетворювались у склодувів. Інколи я залишалася поза грою, бо мої легені виявлялись недостатньо сильними, щоб змагатись. Я тішилася старою корисною звичкою – завжди мати при собі швейцарський ніж. Тоді я відкорковувала пляшку, а в коркові залишалась одна ледь помітна дірочка – як у вені після улюблених ін’єкцій. Я відкорковувала, ще і ще – аж поки не набридало вводити ін’єкції в голівку пляшки. Тоді я вкладалася у кутку на м’яке крісло, і груди розлягалися собі довільними пляцками. Байдуже – це коли їх не надимаєш, не підкреслюєш лінію пиптиків для досконалої траєкторії. Втрачаючи регуляторську функцію двох дзиґликів (праворуч – тисни, ліворуч – смоктати), вони собі втомлено стирчать, як антени тамагочі, найновішої японської моделі. Мої пиптики – мої антени. До речі, Сонька собі вставила модні імпланти очних яблук на кінчики грудей. Я також не гребувала модними тенденціями, і розмістила імпланти молочних залоз на плечах – у тому місці, де моя прабаба пришивала поролонові підплечики.
Не знаю, чи саме це стало причиною, але невдовзі я захворіла. Моя лімфа начебто зіпсулась, і мені був потрібен донор жовчі. Але про все це я ще не знала, сидячи у кутку і спостерігаючи за Сонькою в розпалі розваг.

В еротичних ігрищах Сонька понад усе любила екстравагантну пенетрацію. Для неї кохатись – означало встромляти цвяхи у вуха, або розігнуту канцелярську скріпку – в отвір соска, чи просто під шкіру. Будь-чим вона проникала в коханця, доводячи до знемоги. Я навіть не знала, кому із них заздрити в моменти нестерпного екстазу.
А коли коханець засинав, вона відрізали його нігті. Потім ми їх збирали у мішечки, зішиті з клаптиків сечових міхурів студентів міжнародного економічного унверситету, які провалили сесію. Такі мішечки того літа стали найнеобхіднішим сувеніром усіх туристів, чи просто прогресивних інтелектуалів, і кожен пристойний митець на Андріївському мав набір із них в чотири кольори.
Ми брали нігті зі собою кожного разу, коли ліньки було готувати вдома. В «Пузатій хаті», або у «Швидко» ними можна було присмачити пластмасового коржика, або каучукову кулешу. (До білкових страв з жовтої раси, як відомо, вважається моветоном додавати чоловічі нігті. Можна жіночі акрилові, нарощені тільки раз, на півдні від Чорнобиля, і тільки цноткам, але кожна із нас мала за правило – не зваблювати незайманок.)

Десь у той час я захопилась альтернативними методами очищення лімфи. Як я вже згадувала, однією із провідних авторитеток у цій галузі (як і у всіх інших) вважалася Сюзан Веґа. Вона пропонувала вживати тільки те, що належить білій расі і тільки те, що виховане на традиційній основі. Від неї я також дізналася, що поклавши у конверт повзучу рибку, зловлену у коморі на підлозі, і зв’язану у брам-шкотовий вузлик з білою нейлоновою ниткою, можна бути певним, що лист неодмінно знайде адресата, навіть не маючи на конверті усіх необхідних реквізитів. Так я шукала свого донора. Але жоден метод не допомагав.
І я зважилась на останнє – вирішила спробувати Волосяну дієту. Усі зелені лимони, кавуни і латунні клямки, нігті, цвяхи і скріпки – я замінили волоссям. Я їла його руками, насипала в тарілку, кип’ятила, намотувала на виделку, і просто смоктала з пляшки. Я їла чорняве, біляве і рудувате, сиве, підмальоване і натуральне волосся різної довжини, з лупою і не сполоскане від кондиціонерів, підживлене бета-каротином і з посіченими кінцями, хвилясте і пряме, м’яке і дротянисте. З часом я почала розрізняти на смак вік власників волосся, їхні прибутки і навіть стан особистого життя. Я й сама стала схожою на волосину.

Але час невблаганно втікав. Крізь пальці. Крізь пальці втікала вода, пісок, бульбашки, усі мої помилки, хімічні реакції, і моя лімфа – усе це витікало з мене разом із лімфою. Вона сочилася з несподіваних тріщинок, на ліктях, чи на хребті. Я щоразу заклеювала її скотчем з коров’ячого язика, але все одно почувалася, як підтоплена яхта. На щастя, про це ніхто не знав. Ніхто, крім доктора Он Лайніва. Йому я розповідала про те, як волосини звиваються вздовж мене, про те, що я втратила відчуття межі між внутрощами і зовнішністю. Йому я розповідала, що коїлося із Сонькою…


***
Коли до Соньки почали приходити улюблені кавалери на вечірки і залишатися зі мною, або проводити мене у моїх справах, я розуміла, що робила зле, бо спекулювала двома від природи несправедливими щодо неї факторами – ногами (у Соньки їх не те, що не було, але вони здавались майже непомітними). Однак водночас, як не крути, цим я додавала їй натхнення. Втім, раніше вона зовсім не заперечувала проти спільного користування чим завгодно, а її кавалери, чомусь, вбачали більше факторів у мені, ніж ті, що нижче пояса. І бідне дівчисько боролося, як могло. Підпільно боролося зі мною, але позаяк то було безперспективно від самого початку і зовсім не залежало від засобів, Сонька вела боротьбу зі собою. Ці бої інколи виливалися у шедеври, якими ми завішували кімнати, а інколи – у її зашкалену активність. Вона кидалася вчити усі підряд мови, доступні мені, писати кільканадцять щоденників з художніми аплікаціями і ненароком залишати їх в полі зору своїх друзів обох статей, грати на кільканадцяти інструментах одночасно і застосовувати увесь арсенал бабусиних рецептів покращення зовнішності – від масок з яйця і огірка проти вугрів вульґаріс, до приміряння на розмір більших ліфчиків.

Заради справедливості варто віддати їй належне: тоді Соньці й справді вдалося організувати багато цікавих заходів, проте кожного разу, коли справа доходила до презентації, у неї раптово вселявся дідько скромності, який силоміць опускав її очі на перший поверх і стишував голос до непристойної позначки 0,1. Усе, що говорила вона, ставало штучним і незначним. Не дивно, що на такому фоні повигулькували нові зірки місцевого масштабу – кілька поетес, кілька новелісток, інтелектуалок, бардок і жменька графоманок-німф (не плутати з німфоманками, хоча й не факт). Усі – благородні дівиці, усі варті свого звання, а проте мали завдячувати Соньці і… мені.

Куди й поділася наша ідилія, наші гілки бузку в черевиках, наші зачаровані письмена в мильничках, мишоловках і цукерницях. Раніше ми жили так, що могли щомиті зібрати увесь мотлох і викинути з дому через вікно. А з мотлохом - і себе: таким повним був кожен момент, таким вивершеним і досконалим. Було, та й загуло. А може, воно таким було тільки для мене? Сонька струїлась попри стіни, цівочкою мертвої крові вислизала з дому, цідила стишеним голосом, і навіть забула про свої CD і гаудесів.
Я ж, у свою чергу, – визнаю – не робила нічого, аби завадити подіям розвиватися у тому небезпечному руслі.

І от, одного разу вона відчула, що вичерпалась у боротьбі зі мною. У вигаданій нею боротьбі. І вирішила бити відвертістю. Саме того дня, коли я отримала у подарунок нові бразильські босоніжки з зав’язками зі щурячих хвостиків, вона вручила мені конверт з листом, у якому літери були виведені дбайливим старослов’янським шрифтом. Жодних тобі захованих цидулок, жодної єгиптинізації…

«Я тобі заздрю», - ішлося у тому листі. «Я тобі заздрю і ненавиджу тебе. Ненавиджу, і нічого не можу вдіяти. Я погана. Бо цього не можна робити, не можна заздрити. Це не ввічливо, кажуть. Але хіба ж я винна, що ти з якогось біса взялась на мою голову? Хіба ж я винна, що у тебе є всі і у тобі є все? Я не така, як ти! Я не можу бути такою, як ти! Бо тобі все вдається. І я тобі заздрю. Заздрю. Заздрю. Заздрю. Заздрю. Заздрю. Бо ти запинаєш свій плащ на всі ґудзики аж під горло і не ходиш на підборах. Бо тобі дарують квіти без целофану і таксі відвозить задурно на день народження. Бо твоїм іменем названо ательє весільних суконь. І врешті-решт тому, що усі ці Сашки-Андрії-Володі-Олеги-Ігорки-Тараси кидаються наввипередки до твоєї цигарки, навіть коли твоя запальничка сама спалахує перед їх очима. Я тобі заздрю – і крапка!
Я не вмію так жити, як ти. Я не можу. Я – не ти. Ти – не я. Ми не раби. Раби не ми. Чуже зілля. Одна сім’я. Зведених тобою з розуму моїх братів. Причинних сестер. Замучених батьків. Замордованих домашніх гієн. Скалічених акваріумних рибок. Недозваблених екваторіальних гвінейців. Безбородих безприбуткових брунейців. Розхристаних безборонних (бо вже з добре тисячоліття неіснуючих) каппадокійців. Уся велика родина людства.»

Чи варто казати, що я була вкрай спантеличена. Я уявляла, як Сонька потайки чаклує, аби кожен поцілунок, що я отримувала від котрогось із залицяльників, перетворювався на струп, гнійник, комедон, бородавку, чи рубець. Мені ввижалось, як вона знаходить мою кнопку Off, і щосили тисне на неї, і тисне, і тисне… Їй раптом дуже закортіло звільнитись від мене. Від гніту. Але я своїми бразильськими босоніжками стояла на твердій нозі, і жоден Alt, ані Ctrl мене не в змозі були зворушити.

…Оговтавшись, я перегнала в голові цілу плівку подій. Мені не вдавалось позбутися враження, що Сонька написала мені любовного листа. Я пригадала зошит в лінійку, який у 9-ому класі списала фразою «Я Вас люблю». Ускладнення полягало в тому, що все писалося за одну ніч – цілий зошит, а техніка була вимудрувана до тортур – старим пером на дерев’яному держаку. Якби чорнило впало на папір, зошит довелося б переписувати весь від початку – моя любов не терпіла недосконалостей.
Я згадала цю пам’ятку ідеальної відданості, і усміхнулася. Полізла в шухляди за старими зошитами, поклала поруч, аби порівняти. Ну… почерк не дуже схожий. Але зміст! Однаковісінький!


***
Через кілька місяців я дізналася, що вона багато курить, носить кольорові шалики і має свій маленький ляльковий театр, з яким їздить містечками й селами. Мені закортіло чкурнути до котрогось із сіл, де могла виступати її трупа найближчим часом, кинутись обіймати їх усіх, а її стиснути найдужче, як однокласник Ростик колись стискав двері дівчачої роздягальні на уроках фізкультури і висаджував їх із завіс. Але крихітка Сонька погрозила мені пальчиком і сказала:
- Ні, вибач, wer kannst*, якою ти є тепер. Я от – змінилась. І теж тепер маю запальничку. – І вона заклацала червоненькою трубочкою, схожою на мініатюрну бензоколонку.
- Заради такої запальнички можна почати курити! – Захоплено випалила я. - Але ж тю, я вже сто років, як покинула! – Почала було я переконувати її, з натяком, що ніхто тепер не шикуватиметься у чергу до моєї одноногої подруги в роті, але вчасно схаменулась, бо навколо, чомусь, виявились пасажири тролейбуса №13, що прямував до вулиці Полупанова, а не в село.
Сонька зникла, мені паморочилось.


***
Я отримала цілу літрову реторту жовчі від невідомого благодійника якраз того дня, коли мене вже вантажила «Швидка». Ані Волосяна дієта, ані премудра Сюзан Веґа не змогли запобігти процесам втрати лімфи, і я просто на очах збивалася з рівноваги. Соньці я відразу вирішила нічого не казати, сподіваючись на останню, пояснювальну, записку, залишену в холодильнику. Вона була дуже вирозумілою в наш світлий період. А пізніше… А пізніше усе втратило сенс.

Доктор Он Лайнів мені розповів, хто був донором жовчі для мене. Він склав докупи роздерті клапті спантеличення і загадки. Дискінезія*** , як пояснив лікар, часто виникає від негативних емоцій. Утруднюється виділення жовчі у кишківник, вона застоюється в міхурі, і щоб не утворилося каміння, її викачують за допомогою проковтнутого хробака-зонда.
Я не знаю, на якому етапі своєї інструментальної терапії Лайнів дав Соньці можливість все осмислити і зважитися на донорство, не знаю, чи взагалі вона це робила свідомо. Мені важко уявити, що він їй розповідав, аби викликати ненависть до мене і блокувати її жовч (він сказав, що це його професійна таємниця). Але мені вмить усе прояснилося – і її спалахи ненависті, і її скорчена постать в останні місяці, і нещирість її листа, і вдавана кулінарна недбалість, і додаткові години роботи в лабораторії. Мені закортіло зависнути на капронових шворках, і гукнути на ціле місто – так щоб вона мене конче почула:
- Со-о-о-онь-ко-о-о-о!



________________________________________



* Слова зникають, написане залишається (лат.)

** Неправильна німецька, має бути: wer weißt – хто знає. Хоча словник стверджує, що правильний фразеологізм мав би виглядати навіть так: Das weiß der Himmel - а хтозна!
На жаль, Сонька не встигала вчити мови з такими тонкощами.

*** Дискінезія жовчного міхура вважається психосоматичним захворюванням, що спричинене психотравмуючими ситуаціями, глибинними міжособистісними конфліктами, нераціональним харчуванням, великими інтервалами між прийомами їжі, харчовими алергіями, споживанням продуктів, які викликають подразнення слизових оболонок травної системи. Знижується вироблення жовчі у кишківник, вона застоюється в жовчному міхурі. Хворі на дискінезію відчувають біль у правому боці, можуть мати пригнічений настрій, проблеми зі сном і апетитом, відчувати емоційну і фізичну слабкість, втому, страх.